Газ можна брати не тільки з російської труби, але й з українського... повітря
Газова війна, яку вкотре, але цього разу - зі ще більшою агресивністю ‒ розгорнула Росія супроти України, наштовхує тверезомислячих українців на простий до болю висновок: ну скільки можна все це терпіти? Україна вже давно мала би подбати про те, аби не залежати від чергової примхи північного сусіда, який обожнює бойові танці довкола газового вентеля. Закон самозахисту підказує: якщо північний сусід вже не вперше лупить по чолі газовою трубою і порскає прямо у вічі газом, маємо нарешті або дати здачі (наприклад, підняти ціну на транзит до реальної), або захистити свою багатостраждальну голову. Себто ‒ потурбуватися про енергетичну безпеку країни, відшукати ті джерела енергії, які допоможуть економіці "почуватися у безпеці". Тим паче, що в Україні не бракує ані талановитих науковців, які могли б попрацювати над проблемою, ані людей, які могли б втілити їхні розробки в життя. Біда в тім, що ані перших, ані других ніколи не помічала влада... Приватний підприємець з Тернополя Степан Кондира - директор підприємства "Золотий Кондор" і член тернопільської "Свободи" ‒ нині з власної ініціативи, власним коштом втілює у життя унікальний проект творення метану фактично з повітря. Степан Кондира - наш співрозмовник.
- Пане Степане, те, над чим Ви зі своїми однодумцями працюєте, нагадує сюжет фантастичного роману. У спеціальному реакторі, який на сьогодні, знаю, вже реально існує, щойно спалений природний газ відновлюється до повноцінного метану, та ще й у майже такому самому обсязі. Того самого газу метану, яким нас безконечно шантажує Росія.
- І все ж це реальність. Обумовлю, правда, що наші установки наразі експериментальні, тож виготовлені у мініатюрі - в рамках комп'ютерного блоку. Величина промислових установок на підприємствах залежатиме від кількості вуглецю, який ці підприємства викидають в атмосферу. Образно кажучи, на вході в установку - балон з вуглекислим газом СО², а на виході метан СН4. Ідея народилася в одному з відділень науково-дослідного економічного інституту України. В її основі лежить така поширена в природі речовина як вуглець. Вуглець уже не вперше використовують у наукових розробках. Відомо, що зі ста міліграмів вуглекислого газу СО² за допомогою технологій перетворення речовин можна отримати штучний алмаз вагою в 1 карат і він за своїми якостями не буде відрізнятися від природного. Поєднання ж вуглекислого газу СО² і водню Н² за допомогою надсучасних технологій дає можливість отримувати сполуку СН4, себто газ метан. При певних каталітичних процесах атом вуглецю прищеплюється до чотирьох атомів водню. Вуглекислий газ, який зазвичай завдає довкіллю шкоди своїм парниковим впливом на клімат, у нас слугуватиме сировиною для перетворюючих енергетичних процесів.
- Якщо це так просто, то чому досі ніхто не додумався?
- Я б не сказав, що ніхто не додумався. Мабуть, просто не звертали достатньо уваги. До слова, коли відбуваються каталітичні процеси, то окрім газу-метану виробляється також і водяна пара, яку можна використати для обігріву, наприклад, будинків, або для запуску парової турбіни, яка вироблятиме електроенергію.
Утворюється окремо і водень, який теж можна примусити працювати як джерело енергії. У Франції, наприклад, електростанції, які мають водень, акумулюють його в спеціальних сховищах і використовують його як допоміжне джерело енергії і для цього побудовані багатокілометрові шляхи...
- А чи не став би цей штучно створений метан "золотим", себто надто дорогим для нас?
- За нашими розрахунками, собівартість виробництва метану становить 53,9 дол. за тисячу кубометрів. Де там 450 доларів, якими нас шантажує Росія!
- Мені доводилося читати і про сонячні батареї, і про земляні помпи, котрі, образно кажучи, "качають" теплоенергію з землі. Але чому наша влада ніколи серйозно цим не цікавилася. Чому втрачено так багато часу?
- На те кілька причин. Кожна влада, яка була у нас в Україні, була дуже зайнята - як би швидше розхапати підприємства, котрі ще залишилися, землю чи інше майно. До того ж у нас завжди були посередницькі, наближені до влади структури, котрі мали великий зиск з газової труби. Та й набагато легше відкрутити кран з газом, аніж вкладати гроші в майбутнє, і особливо в науку.
Я тривалий час працював у Німеччині, побував у Швейцарії, Бельгії, Угорщині, і мені знайомі види альтернативної енергії, які там розробляють. Я бачив цілі забудови зі сонячними батареями у Землі Баден-Віденберг, і не тільки там, - вони скрізь у Німеччині. Один мій знайомий німецький фермер дах свого будинку облаштував сонячними батареями. Він не тільки обігрівав свій будинок сонячним теплом, але й примусив від сонця запрацювати різну переробну техніку. Світ давно замислився, що природні запаси енергії не безконечні. Навіть за найоптимістичнішими розрахунками їх вистачить найбільше на чотири десятиліття. А потім природне паливо закінчиться і треба буде чимось опалювати домівки, живити економіку. Десять років тому альтеративні джерела давали у Німеччині від одного до восьми відсотків енергії. Нині, читаю у журналі "Штерн", планують отримувати уже до 33 відсотків. Там над проблемою працюють цілі заохочувані державою інститути. У нас в Україні - хіба що окремі ентузіасти, які на свій страх і ризик втілюють подібні проекти. Парадоксальний факт. Україна постачає в Німеччину кварцові сегменти (їх виготовляє підприємство у Донецьку), з яких там виготовляють сонячні батареї. Чому в Німеччині це можуть робити, а у нас - ні?
...Коли я повернувся в Україну з-за кордону, довідався, що група наших учених починає працювати над альтернативними джерелами енергії і одразу ж зацікавився їхніми розробками. Познайомився з фантастичною людиною - академіком АЕН, доктором економічних наук, професором Володимиром Тарасенком та зі співавтором цього проекту Степаном Чорним, з багатьма іншими самовідданими вченими-ентузіастами. З часом вдалося зробити кілька практичних установок отримання палива, які не мають аналогів у світі. Такі установки можуть працювати на теплових електростанціях, цементних і вапняних заводах; на металургійних, мочевинно-карбамідних і азотних комбінатах, спиртових заводах тощо.
‒ Я так розумію, ці ваші рентабельні установки працюють фактично як знищувачі вугликисловго газу. Це ж корисно для атмосфери!
- Так. За Кіотським протоколом, за різке зменшення викидів СО² країни отримують бонус. Екологічна комісія Євросоюзу платить 12 Євро за 1 тону знешкоджених викидів СО². Установка знижує концентрацію вуглекислового газу в атмосфері і зменшує вплив парникового газу на клімат.
Отримане ж нами паливо має вищу калорійність за природний газ.
- То що потрібно для виробництва "штучного" метану?
- Вуглекислий газ СО² і чиста вода Н2О.
Розмову вела Галина Миць
27 січня 2009 року